Участь викладачів у роботі обласної методичної комісії

05 грудня 2024

4 грудня 2024 року викладачі ЦК суспільно-гуманітарних дисциплін ВСП «ОТФК ОНТУ» Віктор Мирошниченко, Максим Джабраїлов, Раїса Спірженко, Олександр Муравський взяли участь в роботі обласних методичних комісій викладачів історії, викладачів соціальних дисциплін та правознавства, викладачів української мови та літератури ЗФПО Одеської області. Засідання проводилось на базі Морехідний фаховий коледж ім. О.І. Маринеска НУ “Одеська морська академія» у змішаному форматі – очно в актовій залі коледжу та дистанційно за допомогою платформи ZOOM.

Викладачі історії та української мови Морехідного фахового коледжу ім. О.І. Маринеска НУ “Одеська морська академія» підготували та провели відкрите заняття за темою «Мотиви боротьби та свободи в творах та політичних позиціях українських дисидентів» і за допомогою інтерактивного обладнання на високому рівні провели виховний захід у присутності голів обласних методичних комісій викладачів історії, соціальних дисциплін та правознавства, викладачів української мови та літератури.

Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів зокрема 1956р. в Угорщині, потім Польщі, Східній Німеччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року "Загальною декларацією прав людини". Модератори заходу підкреслили, що що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літературний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду». На початку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. В Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. У листопаді 1976 р., в Києві з’явилася Українська Гельсінкська група. Очолив Українську Гельсінкську групу письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Ця група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Діяльність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію – стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави.

На завершення заходу, голова обласної методичної комісії викладачів історії Надія Пугачова підкреслила, що дисидентські рухи 1960-1980-х років —рухи, учасники яких виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні (УРСР) — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність. Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких викривалися вади радянського суспільства («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби, «Право жити» Ю. Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С.Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур.